Іран постійно на слуху у світових ЗМІ, адже ситуація в регіоні дійшла до “хронічного” загострення. Українцям цей край видається чужим, далеким, але це ілюзія. Просто 3000 км від корвалі до кордону не відчутні, а спогади про угоди, які з березня 2023 року почали зникати, здаються малозначними. Однак Іран не залишив нас у спокої. США, Ізраїль та їхні союзники плекають задум про нову атаку на Тегеран, знову сподіваючись, що тиск призведе до поступок. Протистояння присутнє в різних формах — країни регіону не мають бажання допускати блокаду Ормузу, через який йде більшість світової нафти.
Американські “прагматичні” дипломати, такі як Венс, Віткофф та Кушнер, виголошують атаку закутаною у мовчанні, тоді як більш агресивний Рубіо закликає до дій. Хто б міг подумати, але підозри висловлюють компанії, близькі до цих дипломатів, які мають серйозні інвестиції в сусідніх країнах. Може, тому вони ратують за дипломатію? У світлі останніх подій Трамп “махав кулаками” після бійки. Замість підтримки протестуючих, він заповнив Близький Схід трибуною американського флоту, вимагаючи “ядерної угоди”.
Проте Іран відомий своїми обіцянками. Він мобілізує своїх прибічників у Іраку, Лівані та Ємені, стягує війська і, зауважте, готує “глобальний джихад”. А що ж, ми стали свідками перетворення слабкого Ірану на підпільнецьку силу. Вашингтон натомість робить ставки на “венесуельський сценарій”. А якщо затягти в цю гру всю Європу, вона стане ще інертнішою.
І тут Україна стає присутньою у розмові. Після Давосу президент Зеленський могла озвучити побоювання на адресу Європи за відсутність чіткої позиції стосовно іранських протестів. Кожна кров, пролита на вулицях Тегерана, звучить як черговий невисловлений протест, і Європа намагається виправити невдачі, визнання КВІР “терористичною організацією” — це аж ніяк не суттєвий прогрес.
Тегеран встиг вже погрожувати ракетними ударами по базах США в регіоні. І вся ця історія символізує колись дружні стосунки, що перетворилися на заморожену антагонізм. Іран із ізоляції вдихнув глибше, а ми залишилися буквально біля воротів історії з фактично зруйнованими стосунками. Парадом стрільби могла б стати дача союзників, які вже стали противниками, з іранськими дронів, що летять у наш бік. Наші знання про ракетні технології перенесені на їхню користь.
Чому ж так сталося? Спочатку, після 1991 року, коли Іран та Україна діяли в контексті глобальних санкцій, ми стали партнерами на межі виживання. Іран визнав нашу незалежність, а ми готові були зануритися в економічні проекти. Але все зійшло нанівець. Технології нашу допомогу забрали, а спроби співпраці знову стали ілюзією. Фінансувалося знову російське “посередництво”, а тепер, після знищення нашого літака в 2020-му, Іран відчуває протистояння з нашого боку.
Ось так збереглися наші історії, сполучені кривавою ниткою. Іран відродив свою ракетну програму, скориставшись знаннями українців, а ми залишилися в тіні, терплячи удари. Наша історія не закінчується, вона вимагає нової сторінки, боротьби з безсиллям і безвідповідальністю. Іран може стати природним опонентом для Кремля, якщо відбудуться зміни, і цей сценарій може відобразити нашу зовнішню стратегію. Чи станемо ми партнерами знову?
Першоджерело: https://www.unian.ua/
Ukrainian 
Polish 
English