Володимир Путін потрапив у пастку. Прямо посеред стрімкого розвитку конфлікту в Ірані він став мовчазним спостерігачем, лише зрідка з’являючись у дискусіях із безнадійними заявами, які не матимуть жодного ефекту. Росія при Путіні — це не велика держава, а просто країна другого сорту, яка вже не формує, а підпорядковується обставинам. Всупереч кричущій риториці кремлівських посіпак, Іран демонструє реальність путінської Росії: вона більше не має статусу глобального гравця, а просто підносець слабкості.
Чи не смішно, що Путін і його представники намагаються розхитати шляхом збройних погроз та безпідставних погроз іншим державам? Кирило Дмитрієв, посланець Кремля, намагається загрожувати західним державам, але результати цього підходу завжди нульові. Якісь гучні слова проти Великої Британії, Франції та Німеччини виглядають як крик серед справжніх ворожнеч. Вся риторика — очевидне визнання слабкості Росії, на фоні якої Британія, Франція і Німеччина лише зміцнюють свої позиції.
Наша правда без прикрас: Росія, що загрузла у війні на фоні економічних труднощів, просто стала небезпечним, але малозначним гравцем на світовій арені. Сильні зв’язки з Китаєм? Ні, це асиметрія, де Пекін має всю силу, а Москва залишилася в ролі залежного партнера, яка може лише спостерігати.
Справжня драма розгортається в Ісламабаді, де Пакистан веде дипломатію, не потребуючи російських настанов. Кремль виявився зайвим у вирішенні долей своїх останніх союзників. Жодного авторитету, жодної довіри. Лише спостерігач на узбіччі.
Навіть економічні показники не підтверджують кремлівського пафосу. Дивіденди від нафтових цін — це не результат геніальних стратегій Путіна, а удача, зумовлена рішеннями Вашингтона. Це просто побічний виграш у чийомусь іншому плані, що легко може повернутися в інший бік.
І тут з’являється велика проблема: Росія дедалі більше втратитиме свої важелі впливу у взаєминах із Китаєм. Коли Пекін ставить сильні партії на карту, Москва залишається позаду, позбавлена засобів для маневру. Геополітичні інтереси Китаю забезпечують прагматичні зв’язки зі США, а російське партнерство лише старається не потрапити під погляд.
Путін ще має свої козирі, але це вже не система владних важелів. Це гри з послабленими картами, де відчайдушні спроби шантажу і навіювання страху сприймаються лише як блеф. Усе це — тактика спойлера, яка більше нагадує безвідповідальність, ніж справжню силу.
Першоджерело: https://www.unian.ua/
English 
Ukrainian 
Polish