Нехтування життям

Київ, 8 травня 2026 року. О 17:15, на тротуарі біля ТРЦ “Смарт Плаза”, розгортається трагічна драма. Жінка з медичною підготовкою, учасниця події, бачить чоловіка. Кров. Без свідомості. Дихання відсутнє. Тут, на місці, непохитна рішучість інструкторки з першої допомоги — в халаті спасіння не має вагань. Вона вдягає рукавички, перевіряє стан постраждалого і планує діяти. Швидка допомога вже на шляху. Вона закликає принести автоматичний зовнішній дефібрилятор з метро “Політехнічний інститут”, відправляє свідків в погоню за життєдайним пристроєм з протилежного боку вулиці.

Але отримує відмову: “Не дали”. Ось так, безжальність системи і байдужість людей стають свідками трагічної історії — в радіусі криків про допомогу, де доля однієї людини зазнає поразки у боротьбі з бездушною імітацією.

Тверде переконання жінки — “нас терміново потрібен АЗД”. Знову йдуть свідки до метро, але вони стикаються з відмовою. Третя спроба — натовп і телефонна скарга з викликом на 102. Час іде. 20 хвилин без дефібрилятора, 20 хвилин драбиною до смерті.

Коли АЗД нарешті з’являється біля постраждалого, бригада медиків уже на місці. Вони знову і знову стискають його грудну клітину, але надія вмирає разом із ним. Час реанімації: 40 плюс хвилин безпорадності і спостереження. Смерть, і горька правда заповнює повітря.

Київський метрополітен відреагував. Але що він скаже? “Необхідно проаналізувати…” — хабарна мова, млява позиція. Жодні алгоритми у разі катастрофи не розглядають життя як первинне. Відповідальність? Щодо цієї трагедії — жодної. Немає жодних натяків на притягнення до відповідальності за загибель.

У 2020 році метрополітен почав встановлювати дефібрилятори в місцях скупчення людей. Проте ці прилади — тільки інвентар для рятування. А людське життя — це зовсім інша розмова, яку система не бажає вести. Це єдина правда, яку людина не може ігнорувати.

Першоджерело: https://espreso.tv/