Україна не зрадить свою територію

Готовність українців до поступок заради закінчення війни – це питання не лише компромісу, а й самоповаги. Схід та захід країни демонструють абсолютно різні настрої. На сході, під тиском щоденної війни, можна спостерігати прагнення зупинити бої, навіть якщо це потребує непростих рішень. На заході ж, де віртуальна безпека наражає людей на ілюзії, чітка позиція – боротися до останнього.

«Чим ближче до фронту, тим палкіше звучать заклики до миру», – ця простий, але вражаючий факт від соціолога. Війна тут не лише на плівці новин, вона реальна і жорстока. Саме тому думка «давайте зупинимося на тому, що маємо» починає співати своєю мелодією.

Загалом, дві третини українців вважають, що вирішити війну можна тільки дипломатичним шляхом. А решта? Близько третини стоять на позиціях досконалих кордонів 1991 року або, щонайменше, на нещадних межах 2022 року. Ці цифри варіюються, але бажання до перемовин залишається вищим за виключно військовий підхід. І так, коли йдеться про реальний шлях, під 80% людей вказують на переговори як єдину правду.

Все це доводить одне: 80% українців готові до діалогу. Але це не означає, що вони готові до зрад. Коли справа доходить до конкретики – НАТО, російська мова, території – думки стають поляризованими. Тема територій – найболючіша з усіх. Ніхто не визнає окуповані землі частинами Росії, а тим більше відступати з місць, де стоять українські війська.

Але якщо альтернативи не буде, суспільству доведеться приймати жорсткі рішення. Егер навіть найтяжчі компроміси стануть єдиними можливими шляхами переговорів, переважна більшість, налаштована на мир, змушена буде засвоїти цю правду. Ми не можемо покладатися на «так», ми повинні шукати «як».

І поки Москва проголошує, що наближається до завершення війни, ми маємо звертати увагу на правду. А правду важко згорнути. Вікно для реальних угод, можливо, відкриться лише у 2026 році – але на що тут покладатися, якщо Україна і надалі стоїть на своєму? Ми не будемо відмовлятися від своєї території. Ніколи.