Польща: Три покоління без війни – рецепт катастрофи?

У Польщі виросло три покоління. Війна для них — абстракція. І це, судячи з усього, є гігантською загрозою. Так, без прикрас, заявив історик Ярослав Грицак.

Як засвітили на Radio NV, пан Грицак бачить два піки конфлікту між Польщею та Україною. Перший – на 11 липня. Це очевидно. Тут історик погоджується з Кирилом Будановим, шефом Офісу Президента. Другий пік — коли оголосять списки Національного пантеону. Особливо, якщо там з’являться Бандера чи Шухевич.

Ці, м’яко кажучи, недобрі стосунки можуть ще погіршитись. Які будуть акції? Сказати важко. Польща — країна складна. Партій там багато. Вона розірвана боротьбою різних угруповань. Радикали, на кшталт «Конфедерації», готові на будь-які провокації. Отже, готуємось до всього.

Історична пам’ять? Це про емоції, а не розум

Ми намагаємось «розуміти» поляків? Марно. Слово «розуміти» апелює до розуму. Але тут розум не працює. Історична пам’ять — це чистої води емоції. Це не про фактичну історію. Це про те, що люди чують про історію. Одна з найбільш емоційних речей у політиці. Раціональні аргументи? Нуль ефекту. Грицак знає це по собі. Історична пам’ять — штука підступна.

А що ми не розуміємо про поляків? Хоч як крути, вони вважатимуть УПА злочинною організацією. УПА — винні. Волинь — центральний символ польської трагедії.

Чому? Важко. Останні десять років щось пішло не так. Грицак має здогадки. Але зазначає: до певного моменту про Волинь майже не говорили. Це важливо.

Поляки не хочуть розуміти, що Україна тоді мала непереливки. УПА билася не тільки проти поляків. Вони воювали проти СРСР, проти Німеччини. І так далі.

Але ж повторимо: історична пам’ять — це про почуття. Не про логіку. Вона не терпить складності. Подавай прості розв’язки, прості формули. А в історії прості формули — рідкість, якщо не вигадка.

Як Волинь стала культовою темою?

Ще десять років тому про Волинську трагедію в Польщі майже не чули. Що сталося? Насамперед, польська політика розкололася на дві частини. Пам’ятаєте, як Польща була згуртована у 1989 році, коли боролася з комуністами? Сила була неймовірна. Всі дивувалися. Майже все доросле населення — в «Солідарності». Ніхто й гадки не мав, що колишні союзники перегризуть одне одному горлянки. А зараз — гризуться. Ліберали, консерватори, націоналісти — ворожнеча лютує.

Ліберали збудували успішну Польщу. Це одна з 20 найуспішніших економік світу. Але багато хто від цього успіху втратив. Мешканці малих сіл, містечок, старші люди. Вони шукають цапа-відбувайла.

Цим користається опозиція. Мовляв, «ліберали вас обдурили». А як доказ? «Подивіться, що вони робили з внутрішньою політикою! Вони замовчували Волинь! Вас принижували, змушуючи визнати причетність поляків до Голокосту!». Згадайте суперечки про Єдвабне.

Спрацював компенсаційний механізм. Ярослав Качинський, лідер партії «Право і справедливість» та колишній прем’єр-міністр, сказав: поляки мають перейти від «політики сорому» до «політики гордості». Тобто: «Ми нікому нічого не винні. Ми завжди чинили тільки добро. А нам — лише зло». Це ідеально лягає на настрої мас.

А тут ще й війна. Спочатку українців приймали добре. Але їх стає більше. Починаються звичайні міграційні проблеми. Багато поляків програють конкуренцію українцям. І тоді лунає: «Чому українці мають більше прав? Кращі гарантії, ніж пересічний поляк?»

Грицак згадує анекдотичну ситуацію: польки заздрять українкам, бо ті легше виходять заміж у Польщі. Це не одна проблема. Це купа проблем.

Але головне: консервативна, націоналістична партія, що прийшла до влади, випустила джина з пляшки. Почалося. Замість Катині — Волинь. Зручний аргумент, щоб переключити увагу: «Нас нищили. Хто? Наші найближчі сусіди — українці».

Польща: економічний гігант, політичний паралітик

Польща — економічно потужна. Політично — паралізована. Світ не розуміє, з ким там контактувати: з президентом чи прем’єром. Двовладдя. Майже анархія, як у XVIII-XIX століттях.

У багатьох рішеннях щодо України Польщу просто ігнорують. Бо вона — проблемний гравець. Поляки це відчувають. Вважають приниженням. Їм боляче. Але це факт: Польща політично паралізована. Економічно сильна, політично — паралітик.

Україна військово дуже сильна. Не за гарантіями безпеки, а своїми діями. Але економічно — слабка. Ми сидимо на кисневій подушці від ЄС та США. Обидві країни переоцінюють свої сили, маючи комплекс вищовартості.

Що насправді відбувається? Раніше поляки почувалися сильнішими партнерами. Не зверхньо, але: «Ми батьки, а ви діти. Ми вас навчимо». Зараз все перевернулося. Польща не має підстав так ставитись до України. Навпаки, Україна — у вищій лізі геополітики. Польща навіть близько не підходить, хоч і намагається, як Кароль Навроцький, контактувати з Трампом. Марно.

Колишні «менші» — діти, молодші брати — виявилися сильнішими. Це теж частина цієї політики.

Віталій Портников, журналіст Radio NV, з яким розмовляв Грицак, висловив схожу думку: Поляки думають, що вони всі шляхтичі. А українці — селяни. «Пани і хлопи». І цей колишній селянин раптом виявляється кращим за шляхтича. Сильне психологічне відчуття. Вголос про це не говорять, але підсвідомо діє. Польські приятелі Грицака кажуть: хочеш зрозуміти конфлікт? Зрозумій кризу самосприйняття поляків.

Навроцький – головний бенефіціар конфлікту

Виходу з цього скандалу немає. Ситуація безпрецедентна. Відхід можливий, коли шкода стане занадто великою. Коли обидві сторони зрозуміють, що боротьба не варта свічок. Тоді буде примирення. Будь-яка теорія війни це підтверджує. Так само й в історичних суперечках.

Але потрібна інша еліта. Українська еліта, звісно, популістична й заслуговує критики. Проте головний винуватець цього скандалу — це Кароль Навроцький. Лідер партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський, експрем’єр-міністр, казав про політику гордості, але саме Навроцький, колишній директор Інституту національної пам’яті, став політиком-популістом і «войовником історичної пам’яті». Для нього історична пам’ять — пріоритет. Він битиметься за неї. Пам’ятаєте скандал з Музеєм війни Польщі, який переписали у патріотичному дусі? Це теж його робота.

Не було б Навроцького, було б щось інше. Але його фактор серйозний. Він зробить все для укріплення себе. І найголовніше: у цьому конфлікті найбільше виграв саме він. У нього — найвищі рейтинги. Жодна інша польська партія не отримала такого підйому. Навроцький гратиме далі. Це вигідно. Як з Трампом. Мусимо пережити Трампа, мусимо пережити Навроцького.

Наш інтерес — підсилювати його суперника: Дональда Туска, прем’єр-міністра Польщі. Який би не був уряд, Туск допомагає Україні, робить заяви. Він — єдиний серйозний поляк у польській політиці. Нам треба працювати над планом відходу. Не дати Росії роздути цю хвилю на всю Польщу. Працювати з тими поляками, хто готовий до співпраці.

Ті, хто повалив комунізм — і в Польщі, і частково в Україні — знали, що таке війна. Вони робили все, щоб її уникнути.

Зараз і в Польщі, і в Україні (хоча у нас менше, бо вже знаємо) є люди, які не знають війни. В Україні вже знають, українці поводяться інакше. Але в Польщі — три покоління без війни. Велика загроза. Правило: два-три покоління без війни — і вони діють безрозсудно. У цьому велика різниця. Зміна поколінь може зіграти негативну роль.

Зверніть увагу: підтримка «Конфедерації» та інших радикалів у Польщі часто йде від молоді. Якщо щось робити — працювати з цим поколінням. Ми їх, умовно, втратили.

Опитування показують: найбільше розуміння та підтримки українців — серед ветеранів, старших людей, колишніх членів «Солідарності».

Простого вирішення немає. Треба зціпити зуби і працювати. Катастрофи ще немає. Вона може статися, але її ще нема. Буде напруга. Що буде за місяць-два? Невідомо. Можливо, якась інша подія переб’є увагу поляків до України. Але головне для Навроцького — перемога на виборах наступного року. Якщо виграє, двовладдя закінчиться. Ця група повністю візьме владу. І тоді Україна матиме реальні проблеми.

Логіка поляків щодо ЄС? Незрозуміла амбівалентність. Люди завжди невдоволені. Завищені очікування. Досягнення останніх 20 років сприймаються як належне. Молодь забуває, якою ціною це дісталося. Польща 80-90-х — це «Widok pędzi rozpaczą», як кажуть поляки (вигляд, сповнений відчаю). Ситуація була гіршою, ніж в Україні. Польща здійснила чудо завдяки лідерам на кшталт Лешека Бальцеровича, тих лібералів, яких зараз звинувачують у всіх гріхах.

Допомога ЄС Польщі зменшиться. Вона вже досягла рівня, коли допомога не потрібна. Увага Євросоюзу перейде до України. Що Польща робитиме в цих умовах?

Ще один фактор: вступ до ЄС. Багато європейських фірм переїхали до Польщі через нижчі зарплати. Те ж може статися з Україною. Міжнародний бізнес, зокрема польський, може переїхати в Україну. Почнеться жорстка конкуренція. Польща досягла вершини, а єдиний шлях після вершини — вниз. Україна ще на вершині не була, але йде до неї.

Ми на двох різних кривих. Це пояснює страхи поляків щодо вступу України до ЄС.

Навроцький, звісно, знає, що робить. А Україна? Мусимо з’їсти цю жабу.