США ведуть гру на сподіваннях, але не на правді

Переговори, які поставили Трампа на чолі всіх подій, – це не про підтримку України, а про задоволення американських амбіцій. Часом дурниці перетворюються на політичну програму, і останні заяви канцлера Німеччини Фрідріха Мерца про різдвяне перемир’я звучать як подих надії серед хаосу. Європейські лідери та американські посланці, схоже, знайшли час для обговорення, але в реальності більшість їхніх намірів залишаються вічно невизначеними. Як можна говорити про угоди, коли до російської сторони не дійшло жодного з цих планів? А де гарантія, що президент Путін має хоча б натяк на намір зупинити свою агресію? Адже війна триває вже майже чотири роки.

Україна стоїть на роздоріжжі. Вона не може погодити поступки в питанні територій без реальних гарантій захисту. І чим сильніші ці гарантії, тим більша ймовірність їх відмови з боку Росії. Ось, знову звинувачення, словесах з боку Трампа лунають гучно, але коли США прагнуть єднання з Європою, ця штовханина з Росією лише загострює конфлікт. Сають їхні гарантії? Це ж бо далеко не більше, ніж невизначеність в очах того, хто не ризикне воювати за свою союзницю. Що ж тут дивного, що результати Берліну не виглядають як тріумф?

Справжній прогрес — лише на етапі дипломатії. Для Зеленського ця чужа трансакція стає порятунком після тиску США, але чи насправді хтось бачить у цьому щось більше, ніж ілюзію миру? Угода, що мала б забезпечити безпеку Україні, ніколи не позбавляє її від колишньої залежності. Описи “платинового стандарту” звучать, як шарлатанство. Це не військовий союз, він ніколи не матиме сили стримання. У схованці чекають американські гарантії, але й тут ясність залишається на межі.

Соціальні й економічні питання знову ставляться в стрій — адже безпеки за 800 тисяч українських бійців, під загрозою так званої “вільної економічної зони”. Віддати Донбас? За жодних обставин! Твердження Зеленського про суверенітет мають мати свою вагу. А от тепер м’яч знову на стороні Москви. В чиїй владі компроміс? Думки розходяться: чи погодиться Путін на поступки? Кожен, хто знає його методи, прозирає лише холоднокровність агресора. Гарантії безпеки — порожній звук, якщо знову не згадати про тінь НАТО.

“Не буде ніякого виходу з укріплених позицій Донбасу”, — нарешті є чітка позиція, то чому ж спроби зрівняти території з “вільною економічною зоною” сприймаються з іронією? Досить! Постійні зусилля заманити потім даремні досягнення стануть побоюванням для всіх, хто не може дозволити собі мати справу з російським диктатором. Це не спроба миру, це аморфна гра, що опирається на сподівання людини, яка не обіцяє нічого.

Під час Першої світової війни відбулися короткочасні перемир’я — бліндажі, які прослужили кілька днів. В Україні воно неможливе. Напівзаходи не призведуть до порятунку. Мир — не мета, а лише ілюзія, схована за словами Трампа. Ніхто ще не встиг запровадити справжній порядок. Курс — у безодню без відповідальності. Чи готова Європа здійснити крок взаємної згоди, чи залишиться у вирі власних амбіцій? Моральні занепадники знову грають у свою гру, в той час як насправді ми потребуємо правди, а не імітації.