Європа не має права мовчати, коли на кону вирішуються її власні інтереси – і це вже не просто слова, це виклик. Міністр закордонних справ Норвегії Еспен Барт Ейде вкотре встромив цей виклик у серце бюрократичної прірви Брюсселя. “Європа повинна сидіти за столом переговорів про війну між Росією та Україною”, – каже він рішуче, мовляв, їхня присутність — не просто бажана, це сутність справи. Бо правда у тому, що інтереси Європи не збігаються з українськими лише частково — вони вийшли за межі цієї війни. І ті питання, які народжуються за цим столом, вирішувати може лише сама Європа. Скасування санкцій, шлях України до ЄС — це не їй вирішувати?
На тлі цих слів – холодний душ для верховної представниці ЄС Каї Каллас, котра оголосила ідею європейського посланця пасткою. Вона відмовляється від думки Європи про роль у цих переговорах, пускає пил у очі, пропонуючи не обговорювати, а придумувати власну стратегію Москві. Її рецепт – не боротися, а підлаштовуватися під інтереси блоку, який має стояти осторонь — чи може то просто безвідповідальність?
Ейде різко розділяє посередництво і власне представництво інтересів. Посередник – це нейтральна сторона, та ніби суддя, який має бути поза грою. Але кому потрібно прикривати Україну, якщо Європа вже давно повинна була заявити себе прямим союзником і голосом на боці правди. І президентські ремарки Каллас про нейтральність – це пусті балачки той, хто не ставить край війні, той фактично підбурює до її тривалості.
Ідеал для посередника? Не європеєць. Хтось справді незаангажований, хто не буде грати у театри імітації миру. А Європа ж мають принести свою силу туди, де вирішується доля континенту і свобода України. Відмовлятися – це зраджувати власну незалежність і шанс бути учасником змін. Тоді чого стоїть ця Європа? Тіні та розмови про мир без дії – це фарс.
Позиція простора, без вивертів – або ми на боці України із чутним голосом, або ми поступово зникаємо як сила, що колись ще вважала себе центром світового порядку.
English 
Ukrainian 
Polish