Знову Київ. Знову траур. Столиця оголосила День жалоби. Причина? Класика жанру: російська атака. Наслідки? Щонайменше тринадцять життів. Це 3 липня, якщо комусь цікаво.
Кличко розвів прапори: “Сумувати дозволено!”
Як пафосно засвітив мер Києва Віталій Кличко, на всіх комунальних будівлях прапори полетять донизу. Але це не все. Мерія, бачте, ще й “рекомендує” це саме робити державним та приватним конторам. Бо ж як без рекомендацій?
І, звісно, ніяких розваг. Жодних тобі святкувань чи гулянь. Сумуємо, як належить. Бо що ж іще робити?
“Пошуково-рятувальна операція у пошкодженому будинку в Дарницькому районі столиці триває. Там іще шукають людей під завалами”, – цинічно заявив пан Кличко. Схоже, це вже ритуальна фраза.
Хроніки провалів: від “знали” до “рахуємо”
- Президент Володимир Зеленський ще 1 липня “попередив” країну про новий масований удар. І що? Прилетіло. Знали, чекали, отримали.
- Спочатку дрони, потім ракети. Все за розкладом. Прямо на Київ.
- Київщина “отримала” руйнування у п’яти районах. Троє людей – постраждали. Ну, хоч не загинули.
- Нічний удар 2 липня. Підсумок: тринадцять трупів. Вісімдесят шість поранених. Сім “витягли живими з-під завалів”. Чи це перемога?
Для тих, хто вижив, міська влада, звісно, розгорнула “штаби допомоги”. Адреси, телефони, обіцянки матеріальної підтримки. Все, як завжди. Показуха, щоб не забули.
Післямова: Траур. Цифри. Мовчання.
Київ знову в крові. Влада знову “діє”. Народ знову рахує втрати. Коло замкнулося. І ніхто не винен.


