Тут ми бачимо цілу низку проблем, які не можна ігнорувати. Перша — це принципова різниця між справжньою боротьбою з корупцією та дурницею, коли ведеться полювання на окремих корупціонерів. Одне — це системна робота: процедури, прозорість і інституції. Інше — намагання продемонструвати боротьбу в медіа без реальних змін у системі. Дарія Каленюк, представниця ЦПК, в вересні 2023 року називала Умєрова людиною з «цілісним стратегічним баченням». Але вже через кілька місяців те ж міністерство перетворилось на «міністерство саботажу». Можливо, Умєров справді розчарував. Але питання не до нього — ми маємо ставити запитання до стандарту, за яким ЦПК спочатку підтримує призначення, а потім вимагає відставки. Якщо їхній стандарт верифікації не подіяв на етапі підтримки — то чому він спрацює зараз, коли мова йде про звинувачення?
Неверифіковані звинувачення, публічні акції, миттєві вироки — це не те, що можна назвати боротьбою з корупцією. Це всього лише театральне шоу. А така поведінка — не випадковість. Це зручна модель для певних діячів, яка дозволяє створювати видимість боротьби, нічого не змінюючи насправді. Класичний приклад: «Тримай крадія!».
Друга проблема — підрив довіри як наслідок таких скандалів. Кожен випадок викриття не просто обваливає авторитет конкретної особи — він підриває довіру до інституцій. У воєнний час це стає особливо небезпечно. Коли люди не вірять державі, вони не йдуть до кращих варіантів — вони просто йдуть в нікуди. Це генерує цинізм і апатію, знищуючи участь у суспільних процесах. Ось де справжня загроза, а не конкретний чиновник — це розпад соціального контракту.
Третя проблема — використання неверифікованих матеріалів як зброї. Коли журналіст публікує невірогідні діалоги, це лише свідчить про його некомпетентність або використання медіа в інтересах когось іншого. Запитаємо: кому вигідний нинішній скандал? Це — не конспірологія, а основа журналістської аналітики. І будь-який скандал, що виникає в певний час і з певними особами, завжди має контекст, що йде за межі самих фактів.
Отже, що ми маємо? Антикорупційна активність в Україні перейшла в ілюзорний театр без реальної системної роботи. Це не означає, що корупція зникла — це свідчить про те, що боротьба з нею може бути такою ж деструктивною, як і сама корупція.
Неверифіковані матеріали в публічному дискурсі — це завжди тривожний сигнал. Стандарти верифікації мають діяти однаково для всіх — або вони є, або ж їх немає. Соціальна довіра — найважливіший недооцінений ресурс держави під час війни. Її розрив через безвідповідальні публічні звинувачення завдає стратегічної шкоди, яку важко виміряти в короткостроковій перспективі, але вона реальна.
Врешті-решт, я наголошую знову: робочі інституції важливіші за покарання конкретної людини. Це може бути контрінтуїтивно для того суспільства, яке переживало безкарність, але тут і криється пастка: бажання миттєвої справедливості може зруйнувати умови для справжньої справедливості. Мінімум, котрий слід вимагати від усіх, хто бореться з корупцією, — це той же стандарт доказовості, який вимагається від інших.
Першоджерело: https://espreso.tv/
English 
Ukrainian 
Polish