Майже тисяча кладовищ в Україні нині табу для відвідувань. Це не просто сухий факт – це оголений виклик нашій реальності. Наукова, точна статистика – і нічого більше. Заборонено віддати данину пам’яті? Заборонено згадати про загиблих? Всі ці імені викреслені, наче вони ніколи не існували. Невже ми дозволимо, щоб пам’ять про них залишилася на папері?
Прифронтові регіони – Херсонська, Чернігівська, Донецька, Запорізька, Луганська області – стали зонами мовчання. Це тіні, в яких блукають наші предки, і ми забуваємо, ким вони були. Чому державна система забороняє нам шукати правду? Чому ми повинні терпіти цю серйозну образу, коли в нас є право на пам’ять?
Це пряма боротьба не лише за наші зобов’язання, але й за правду. Ми проти імітації, ми проти байдужості до загиблих. Люди, які віддали свої життя, заслуговують на те, щоб їх пам’ятали та шанували. Це наш обов’язок – не тільки перед ними, а перед собою.
Ми повинні підняти голос і заявити: «Ми виступаємо проти системи, яка хоче знищити нашу пам’ять». Можливо, трава росте на цих кладовищах, але чи виросте там наше усвідомлення, наша гідність, наша рішучість?
Тільки разом, згуртовано, ми здатні подолати цю безвідповідальність і мовчання. Ми можемо змінити цю реальність. Пам’ять не може бути знищеною.
Першоджерело: https://ua.korrespondent.net/
English 
Ukrainian 
Polish